Шляхами дідів та прадідів до миру і злагоди в Україні

Під такою назвою Організація ветеранів України, МГО «Об’єднана Рада Українського та зарубіжного козацтва», УФП «Пам’ять» з 22 червня 2016 р. по 9 травня 2020 р. проводять пошукову історико-краєзнавчу експедицію. Експедиція «Шляхами дідів та прадідів до миру і злагоди в Україні» проводиться з метою пошуку невідомих могил, захоронень, увічнення пам’яті співвітчизників, які героїчно загинули в різні часи нашої історії, вдосконалення змісту, форм та засобів патріотичної виховної роботи на кращих традиціях українського народу, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення дітей та молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної спадщини, українського козацтва, природного різноманіття рідного краю, ознайомлення з об’єктами заповідного фонду України. Розпочали пошукову історико-краєзнавчу експедицію 23 червня п.р. з відвідання міста Умані Черкаської області, вивчення причин оточення 6-а та 12-а радянських армій у червні-серпні 1941 року, увічнення пам’яті полонених воїнів в урочищі Зелена Брама, що знаходиться біля села Підвисоке Новоархангельського району Кіровоградської області, які були відправлені до 16-го армійського пересильного пункту, відомого, як "Уманська яма", що був створений гітлерівцями поблизу міста Умань, Київської (нині - Черкаської) області. Німці ж у своїх архівних документах називають його «шталаг №349». Незабутнє місце. Це був один із перших нацистських концентраційних таборів на території України. За даними німецького командування на 14 серпня 1941 року в Уманському таборі знаходилось до 70 000 радянських військовополонених. Найжахливіша доля чекала поранених та хворих бійців Червоної Армії: вони були приречені на смерть від ран, хвороб, антисанітарії, голоду, спраги. Відповідно до звернення лікарів, що поділяли з полоненими всі жахи полону, комендант пересильного пункту дозволив розмістити лазарети для лікування військовополонених за межами пересильного пункту. Таким чином, починаючи з першої половини серпня 1941 року до жовтня 1943 року в Умані існували німецькі лазарети для хворих та поранених радянських військовополонених. Надія на одужання, а потім визволення з неволі не залишала поранених та хворих бійців, однак подальша доля у тих, які одужали, різна: далеко не всі дійшли живими до переможного травня 1945 року. Тисячі бранців знайшли свій останній земний притулок в уманській землі. Найбільше поховання військовополонених знаходиться поблизу Національного дендрологічного парку «Софіївка». Військові лікарі лазарету №3 у великій таємниці, під загрозою смертної кари, залишали померлим побратимам останню надію на безсмертя: у кожну братську могилу закладали закорковану пляшку, куди вкладали списки із занотованими даними про небіжчиків. З жовтня 1941 року по червень 1943 року ні одне поховання не було безіменним!!! У травні 1944 року Державна комісія працювала на братському кладовищі лазарету №3 та визначила, що дійсно, ідентифіковані тіла - це рештки радянських воїнів, військовополонених німецького табору. Комісія відшукала у могилах пляшки із списками про покійних бранців, проаналізувала та заховала їх, призначивши гриф «Таємно». Рідні померлих декілька десятиліть навіть і не здогадувались про місце поховання своїх близьких. Пошуковець Анатолій Фартушний з активістами до цих пір проводить пошукові експедиції в цих місцях та перепоховує рештки радянських воїнів, які героїчно боролись проти гітлерівських окупантів. Як говорилось на засіданні круглого стола 24 червня 2016 року Уманська оборонна операція була однією з трагічних сторінок початкового періоду війни. Тисячі військовополонених були замучені в концтаборі “Уманська яма”. Нацисти розстріляли 12 тисяч жителів міста, декілька тисяч вивезли на примусові роботи до Німеччини. Місто зазнало значних руйнувань. На околиці міста, в Сухому Яру, німці розстріляли понад 13 000 євреїв.

Уманщина була театром бойових дій Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького. У перші місяці Національно-визвольної війни сформувався Уманський козацький полк - окрема військова та адміністративно-територіальна одиниця. Як військове формування, Уманський козацький полк один з найбільших в Україні (14 сотень, козаків 2 тис.949). Як до окремої адміністративно-територіальної одиниці, до складу Уманського полку ввійшли землі сучасних Уманського, Христинівського, Маньківського, Монастирищенського, Жашківського районів Черкаської області, Ульяновського району Кіровоградської області, Бершадського району Вінницької області. Жителі Уманщини підтримали політику гетьмана Богдана Хмельницького, спрямовану на створення самостійної Української держави. Зусиллями десятків тисяч українців, в тому числі Уманщини, 1648 року на мапі Європи з’явилася нова політично незалежна країна – Українська козацько-гетьманська держава (Військо Запорозьке). Ночували ми у величній, своєрідній будівлі, ресторанно-готельному комплексі «Фортеця» по вул. Чапаєва, 52, на березі річки Уманки, на території колишньої Уманської фортеці, у низькій, пологій і місцями заболоченій місцині, порослій травою, верболозом і осокою… Тут ми почули легенду про старого мірошника і його красуню доньку. З яких країв і коли прибився до Гуманя (так називали Умань раніше) старий мірошник ніхто не знає. Кажуть, ззамолоду козакував на Дніпрі, з побратимами-запорожцями рубав шаблюкою турка і татарина, діставалося і ляхам, і московитам. Як пристарівся - одружився, став коло землі господарювати. Яке лихо трапилося, де поділися жінка й господарство - невідомо, в Гумань старий козак прийшов пішки, з маленькою донечкою на плечах. Поставив хату на березі Гуманки, а потім і млин всім на диво – просторий та високий. Мірошник день при дні у млині – то зерно людям меле, то бувальщини розповідає – де бував, як люди живуть у чужих краях. А найбільше про козацькі звитяги, про битви з ворогами України: про Сагайдачного, про полите козацькою кров’ю поле під Берестечком, про Мазепу, що рятував Україну від Москви, про славного Дорошенка…Не одну бувальщину, не одну козацьку пісню-думу почули люди від мірошника і дивом дивувалися: як багато він знає і як незбагненно розказує. Ніби на жар попелом присипаний вітром правди роздмухує. І розгоряється в серці такий вогонь, що так би і скочив на бистроногого коня, шаблюку в руки і гайда волю Україні здобувати! Непростий мірошник чоловік, пішла слава околицями, непростий – характерник. Як гляне часом на якогось дурня, що плеще язиком про українців казна що, то наче з пістоля жахне… Чутка йшла, знається мірошник і з богами, і з чортами. Як змеле борошно, то хліб як сонце. Кому треба борошна на паску або на коровай весільний – тільки до нього біжать. Здавна відомо – мірошники чортячі куми, тому ні води не бояться, ні жителів водяних. Пройшов час. Мірошник постарів, хоч був дужий і жилавий, і на язик так само дотепний. Донька мірошникова підросла, час до вінця – з лиця хоч води напийся така гарна, заговорить як пташка защебече, засміється – коралі-намистинки котяться-стрибають. Як іде куди – парубки слідом хмарою сунуть. Господиня невсипуща – і коло хати, і в млині батькові поміч. До людей привітна, а найдужче батька любила поважала. А вже як вишиє сорочку чи собі чи батькові! От тільки чогось латаття в коси вплітала, а того робити не можна, бо це квіти русалок. Застерігали люди батька «Не приведи Господи, якої напасті…» Той осміхався у вуса козацькі «Коло води живемо і з води хліб жуємо…». Потяглися до мірошника старости. «Нехай підросте…» – каже. Перекинулося старостів – не лічити. Ні та й ні! Загомоніли люди: «Не годиться! Не по звичаю доньку заміж не пускати!». Мірошник на те: «Сам знаю якого козака моїй дитині треба…». Коли це посватався сирота – ні батька, ні матері, ні роду. Не велів і за нього подавати рушники мірошник, хоч донька просила, плакала і побивалася. Любилися вони. Щовечора таємно від батька бігала до милого в верби понад річкою. З того часу мірошникова донька ні за холодну воду - сидить на камені на березі і пісень про нещасливу дівочу долю співає. Змарніла, зів’яла, не вплітає латаття в коси. Зажурився старий. Не бере зерна молоти. Не гуде вода на лотоках. Тільки пісня сумна чайкою над Гуманкою квилить. Не стерпів мірошник, покликав парубка до хати. Зраділа донька, за рушники, а батько: «Ні! Хай спершу їде козакувати! Он знову ворог лютий напосівся на Україну – треба боронити, рідну землю визволяти! Пішов би й я, та не здужаю…». На світанку рушив козак у дорогу. Провела його мірошникова дочка на Чорний шлях аж ген за околицю. Попрощалася і хустку шовком та срібними нитками гаптовану в дорогу дала – думала цією хусткою його на весіллі перев’язати, а бач… Пройшов рік, і два. Вже п’ятий минає, а про козака-сироту ні чутки, ні звістки. Старий підупав на силі, в млині більше дочка його порається, а він люльку смокче і людям бувальщини розказує. Коли на сьомий рік заїхав у млин якийсь козак – коня на річці напував і присів до гурту старого послухати. Всмак вони наговорилися вже у мірошника вдома – той враз впізнав козацьку натуру і запросив вечеряти. Вранці зібрався козак у дорогу, вмився і замість рушника стареньку гаптовану хустину дістав з торби. Глянула мірошникова дочка і пополотніла. «Де ти вяв цю хустину, козаче?» - ледве промовила. Козак голову похилив. Так і так, від вірного товариша пам’ятка. Товариш у бою загинув, а мені на згадку про своє кохання вірнеє та нещасливеє залишив. Поїхав козак, пішов і мірошник за ним – шлях навпрошки показати. Повернувася старий не скоро - погано служать старечі ноги. Погукав дочку – лише луна по хаті пішла. Сюди туди, ні в дворі, ні в млині нема. Не спав старий до ранку – ходив понад річкою та кликав. Нема - як у воду впала. Пішов поголос між людьми, що дочка мірошникова пропала. Сумував і плакав старий, знемігся зовсім, а лихові не зарадиш. Коли десь через тиждень пішла чутка, що ген-ген в якійсь річці рибалки стрічку виловили – течія несла. Кажуть, коли її мірошникові показали плакав дуже – упізнав. Засумував старий, занедбав млин і хату, а згодом десь подівся. Кинувся за дочкою в Гуманку, помандрував куди… На цьому місці тепер ресторанно-готельний комплекс «Фортеця». Про мірошника забули, а дочка сама нагадує про себе – ходить коридорами готелю привид дівчини. В білій сорочці, у вінку з латаття. Бачили його і працівники готелю, і пожильці. «Заходить» привид у 217 номер готелю, часом заглядає на кухню. Привид шкоди не робить – навпаки! Після того як «попорається» на кухні, більшає відвідувачів у ресторані. А в тому готельному номері відвідувачам сняться пророчі сни. Раніше Уманську фортецю оперізували 3 ряди спеціально насипаних земляних валів і стільки ж глибоких ровів між ними. Фортечні стіни (частокіл) зробили з дубових паль, побудували 3 брами з високими мурованими вежами і бійницями. Головна брама – Раківська знаходилась там, де розпочинається сучасна вулиця Шолом-Алейхема (біля ПАТ «Завод «Мегомметр». До ресторанно-готельного комплексу «Фортеця» метрів 200). Фортифікаційно-захисний комплекс Умані вважався неприступним. Сучасники ототожнювали Уманську цитадель з голландською (Королівство Нідерланди) фортецею Бредою. За даними українського історика Михайла Грушевського, на ухваленні Переяславської 1654 року угоди про тимчасовий військовий союз між Українською державою і Московією не було представників трьох найбільших українських полків – Уманського, Кальницького (Вінницького) і Паволоцького. Жителі населених пунктів цих полків, козаки і військова старшина відмовилися присягати «на вірність» цареві Московії. За народними переказами, полковник Кальницький (Вінницький) Іван Богун зробив важливий у політичному і моральному аспектах крок - на знак протесту проти неправомірних вимог московського уряду при підписанні звичайної військової угоди, зламав свою бойову шаблю і, вигукнувши «Зрада!», кинув її обломки під ноги Богданові Хмельницькому. Під час Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. під Уманню було три великі битви. Вперше взяти штурмом Уманську фортецю польські жовніри спробували 24 -25 березня 1654 року. Не змогли і зняли облогу. Друга битва відбулася 14-17 січня 1655 року. Захищали Умань козаки Уманського, Кальницького (Вінницького) і Брацлавського полків (12 тис. козаків та добровольців). Штурм тривав 15–16 січня 1655 року, 17 січня 1655 року поляки зняли облогу. У 1655 році польська армія планувала захопити Київ, але незламність захисників Уманської фортеці перекреслила цей план. У лютому 1655 року захопити Умань спробували татари. Не змогли! На Брацлавщині та Уманщині татари знищили 270 населених пунктів, зруйнували 1 тис. храмів, забрали в ясир 200 тис. мешканців краю. Та Умань вистояла! У 1654 та 1656 роках територією України подорожували Антіохійський Патріарх Макарій Третій та архидиякон Павло Алеппський (м.Алеппо, Сирія). Павло Алеппський назвав Хумано (Умань) першим великим містом Країни козаків. Окрім фортеці, в Умані було 9 православних церков. Хор церкви Святої Пасхи співав молитви по нотах і в супроводі органу, уманчани вміли читати і писати - на той час нечуване явище для багатьох країн світу! У 1657 році Уманщину відвідав державний діяч Оттоманської Порти (Туреччини) Евлія Челебі. Відзначив, що уманчани (як і всі українці) «непохитний, завзятий і сердитий народ», Умань - велике і стародавнє місто, Уманська фортеця – надійне укріплення. Після Переяславської угоди 1654 року історична доля українців в руках Польської держави, Туреччини і Московії. У 1667 році Річ Посполита і Московія підписали Андрусівську угоду і поділили Україну між собою. Київ, Лівобережжя України захопила Московія. Уманщина в складі Правобережної України опинилася під протекторатом Польської держави. Гетьман України Петро Дорошенко намагався об’єднати українські землі і для цього уклав військову угоду з Оттоманською Портою. Але в Умані виник інспірований Москвою антигетьманський заколот. У 1674 році Уманський полк присягнув на вірність цареві Московії. Як наслідок, 150-тисячна турецька армія спалила Уманську фортецю і місто, збезлюдніли інші населені пункти Уманщини. Придушення антидержавного заколоту із допомогою Турецької держави підірвало авторитет Петра Дорошенка в українському суспільстві. У 1732 році Уманщиною заволодів клан Потоцьких, а саме Київський і Волинський воєвода Франц (Францішек) Салезій Потоцький. У 1761 році завершено будівництво нової Уманської фортеці (Старого Міста). Її інженерно-фортифікаційна система одна з кращих на Правобережній Україні. Нова Уманська фортеця стояла на тому самому місці, що її попередниця - на скелястому пагорбі над річкою Уманкою. Кількість населення Умані - 2 тис.200 осіб, з них 1 тис. 128 осіб – українці (міщани і селяни). Уманчани–українці за соціальним статусом кріпаки Франца (Францішека) Салезія Потоцького. Для підтримання порядку на території поневоленого краю, в Умані перебувало 2 полки надвірних козаків (2-2 тис.600 осіб, місцеві українці), 60 шляхтичів і гарнізон піхоти. 22 червня 1768 року Умань посіла особливе місце в українській історії - на Козацькій раді проголошено відновлення самостійної Української держави по обидва боки Дніпра під владою українського гетьмана. Гетьманом України було обрано Максима Залізняка, головнокомандуючим українського війська – уманського полковника Івана Гонту. Національно-визвольна війна 1768–1769 рр. розпочалася 29 травня 1768 року, а 18 червня 1768 року загони Івана Гонти і Максима Залізняка підійшли під Умань. Гайдамаки одразу знищили польський військовий табір, що стояв під Уманню, а 21 червня 1768 року взяли штурмом Уманську фортецю. Уманчани зустріли очільників Національно-визвольної війни 1768-1769 рр. Івана Гонту і Максима Залізняка як визволителів – хлібом-сіллю. Але на прохання польського уряду, в ніч проти 7 липня 1768 року російська армія провела військову операцію проти гайдамаків. Частина гайдамаків загинула в бою, під польовий суд польського уряду потрапили 1 тис. 954 патріоти України. 700 з них, в тому числі Іван Гонта, страчені. Доля Максима Залізняка точно невідома. Як учасників Національно-визвольної війни 1768–1769 рр. страчено майже 200 мешканців Уманщини. У 1795 році Російська імперія, Австрія і Прусія поставили крапку в історії Речі Посполитої. За умовами угоди про третій поділ Речі Посполитої, суверенна незалежна Польська держава зникла з політичної мапи світу. Уманщина опинилася під протекторатом Російської імперії. У 1795 році утворено Уманський повіт. У 1796 році він став складовою частиною Київської губернії, місто Умань отримало статус центру Уманського повіту. У складі Київської губернії Уманський повіт перебував до радянської адміністративної реформи 1923 року. У 1796 році, за задумом Станіслава Фелікса Щенсного Потоцького, в Умані розпочалося будівництво «Софіївки» – ландшафтного парку у романтичному стилі. У плані забудови місто ще зберегло риси традиційного українського населеного пункту: 6 частин – кутків замість вулиць і кварталів. Всі 770 будинків, костели, обидві православні церкви, обидва заводи дерев’яні, кам’яних будівель 51 (Базиліанський монастир, православна церква, 8 житлових будинків, 40 лавок). Нема заїжджих дворів (тогочасних готелів). Ззовні до стін Уманської фортеці тулилися глиняні хати. В урочищі «Кам’янка» (де тепер «Софіївка») росли чагарники, старі дерева, трава, паслася худоба мешканців Умані. З півночі Умань оточували яри, найближче підступав до міста Греків яр - найдовший і найглибший. В ярах, із підземних джерел, уманчани брали воду. З півночі і північного сходу Умань захищали великі ліси – Греків ліс і Білогрудівський. На той час в Умані проживало 6 тис. осіб. У першій половині 19 ст. кількість населення Умані зросла до 26 тисяч. Переважна більшість - ремісники і купці. Змінився зовнішній вигляд міста. У центральній частині з’явилося 4 площі і 4 вулиці: Садова, Київська, Двірцева, Миколаївська (освітлювалися гасовими ліхтарями). В Умані був театр, 2 друкарні, 2 фотоательє, парафіяльна школа, повітова Духовна школа, понад 20 промислових підприємств. Двічі бував в Умані Тарас Шевченко: у 1824 році, коли 10-річним хлопчиком чумакував разом з батьком, і в 1845 році - в статусі популярного художника та уславленого поета. У 1838 - 1857 рр. на Уманщині діяла система військових поселень – особлива форма організації військових частин російської армії за правилами якої солдати поєднували військову службу із землеробством. Місто Умань було центром військових поселень 5 округів Київської та Подільської губерній. Право місцевих жителів на вільне пересування обмежувалося - на основних шляхах (на Звенигородку, Київ і Брацлав) стояли військові застави. Одна з них, Звенигородська, була на сучасній вул. Артема - неподалік місця, де нині ресторанно-готельний комплекс «Фортеця». На заставах біля дерев’яних будок і шлагбаумів вартували озброєні солдати. В Умані було 200 крамниць і 15 закладів торгівлі алкогольними напоями. У 1889 - 1890 рр, з ініціативи місцевого лікаря Юрія Крамаренка, створений Уманський Український гурток. Зокрема, активісти Уманського Українського гуртка уклали словник української мови в 4 томах - «Словарь русско-украинский» (відомий під назвою «Словник «М.Уманця і А.Спілки»). (1892-1898 рр. Львів). Адвокат Петро Федорович Курінний організував «Комітет народної тверезості», український народний хор, в селах влаштовував публічні читання українських книжок і ставив українські народні вистави, облаштував у власному будинку безкоштовну чайну, заснував перше в Умані позичкове товариство, яке давало гроші в борг селянам. Петро Федорович Курінний залишив неоціненну з історичної точки зору спадщину – щоденники, в яких щодня описував громадське життя Уманщини, події політичного характеру. На початок 20 століття в Умані проживає 31 тис. осіб. Збудували чоловічу гімназію (архітектор Владислав Городецький), через дорогу жіночу гімназію, навпроти - Військовий Собор (нині кінотеатр ім. І.Д.Черняховського). На головній вулиці Умані – Миколаївській - гасові ліхтарі, сквер із фонтаном, театр-цирк, дерев’яна естрада і кафе, католицький костел Успіння Діви Марії. Навколо центральної площі готелі: «Ново-Європейський», «Франція», «Бель-Вью»,«Лондон», «Брістоль», «Гранд-готель», готель «Англія». На Миколаївській найкращі житлові будинки, не гірші, ніж у Києві та Одесі крамниці, майстерні, фотоательє, кондитерські, ресторани, кав’ярні. Ця рокіш була по кишені орендарям різного етнічного походження, польській шляхті і російському дворянству, офіцерам російської армії, чиновникам місцевої влади. Українці – селяни- хлібороби, ремісники, робітники заводів і фабрик дивилися на «витребеньки» крізь вікна–вітрини. Сади, городи, квітники, левади. Верби над криницями з дубовими цямринами і «журавлями», вулики. Біля кожної хати кущ калини. Могутнє джерело української національної культури і правічних традицій – в кожній хаті. Дещо збереглось і до цього часу. Побували ми на засіданні місцевого клубу «Підвечір’я», поклали квіти біля пам’ятника двічі Герою Радянського Союзу, генералу армії І.Д.Черняховському, оглянули експозицію музею І.Д.Черняховського в с. Оксанина, де він народився 16 червня 1906 року. Ураховуючи особливі заслуги перед Батьківщиною уславленого сина українського народу, козака, видатного полководця Івана Даниловича Черняховського та зважаючи на високі показники Національного університету оборони України у підготовці висококваліфікованих офіцерських кадрів для Збройних Сил України» Указом Президента України від 22 лютого 2013 року № 85/2013 Національному університету оборони України присвоєно ім'я Івана Черняховського. У експедиції взяли участь голова Ради Організації ветеранів України Петро Цибенко, голови ветеранських організацій Кіровоградської області (Василь Єфименко), Миколаївської області (Микола Поротніков), Одеської області (Микола Лейфура), Черкаської області (Володимир Веретильник), заступник голови ветеранської організації Київської області (Юрій Смірнов), голова ветеранської організації міста-героя Києва Микола Мартинов, голова Комітету ветеранів війни та військової служби Організації ветеранів України Борис Балмасов, голова Центру захисту правди історії Великої Вітчизняної війни Організації ветеранів України Петро Калугін, головний редактор газети «Ветеран України» Володимир Каменецький, голови ветеранських організацій міста Умані (Олександр Безсмертний) та Уманського району (Анатолій Дем’янчук), заступник Верховного отамана МГО «Об’єднана Рада Українського та зарубіжного козацтва» Михайло Крисько, ветерани, козаки міст Києва, Умані, Київської, Черкаської областей. Наступна поїздка по місцях козацької слави запланована в м. Конотоп - точний рік появи якого і досі залишається невідомим. 28 червня 1659 р. тут відбулась знаменита Конотопська битва (інша назва — Соснівська битва), в якій українська армія вщент розгромила армію московитів. Болотиста місцевість поставила московитську кінноту й артилерію в складне становище. Два тилові удари, один завдали ординці із засідки в урочищі Пуста Торговиця, другий — Іван Виговський з козаками в районі нинішнього села Шаповалівка, вирішили долю битви. За короткий час полягло 20 - 30 тисяч московитського війська, до рук переможців потрапило безліч трофеїв, у тому числі великий прапор війська. Поразка примусила Трубецького зняти облогу Конотопа і ганебно тікати до Московщини. В період Великої Вітчизняної війни в кінці серпня 1941 р. тут був створений Конотопський партизанський загін, який згодом приєднався до Путивльського загону під командуванням Ковпака і ввійшов до складу Сумського партизанського з'єднання.

Михайло Крисько, заступник Верховного отамана МГО «Об’єднана Рада Українського та зарубіжного козацтва», голова правління УФП «Пам’ять»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Rating*