Історію України створюють … люди.

krisko

Михайло Крисько

Традиції та історію у будь-якій справі створюють люди, які безкорисливо віддані своїй роботі та згодом передають власні вміння та навички, діляться досвідом із молодшим поколінням. Класики залишили нам багато мудрих висловлювань про працю, про її красу і принесену нею радість, про її необхідність і користь: "Праця створила саму людину" (К. Маркс), "Праця облагороджує людину" (В. Бєлінський), "Без праці не може бути чистого і радісного життя" (А. Чехов), "Тільки в праці велика людина" (М. Горький). Вікова народна мудрість утілена в безлічі українських прислів'їв і приказок: "Праця годує, а лінь псує", "Щоб рибу їсти, треба в воду лізти", "Терпінням і працею всього здобудеш". Усе, чим живе сьогодні людина, — це результати праці попередніх поколінь і тих, що живуть нині. Усе, що оточує нас, крім природи, створено розумом і руками трудівників. Учені тому і змогли написати історію людства, що кожне покоління залишало після себе плоди своєї праці. Заводи-гіганти і надглибокі свердловини, повітряні і морські лайнери, нафтові і газові вишки на землі й у морях, автомобілі, що заполонили вулиці міст, електроніка й атомні реактори, поля, які колосяться, і череди на луках — усе це людина створила, щоб жити, мати дах над головою, хліб і тепло. Але мене більш за все вражає створене працею не тільки для користі, але і для душі, для краси. Ще в школі я мріяв стати художником-архітектором і, напевно, тому мрію побачити якнайбільше архітектурних шедеврів, створених людьми не тільки в Україні, а й у світі. Понад 40 років я живу у Києві, і щораз любуюся містом-героєм, його архітектурними пам'ятниками. Оглянув Софію, Лавру, але найсильніше враження залишилося від відродженого не так давно комплексу Михайлівського золотоверхого собору. Сам собор, дзвіниця і відлиті за старими зразками дзвони, соборна площа з пам'ятниками... Скільки праці, кропіткої, вдумливої, скільки душевного тепла вкладено, щоб відродити цей шматочок нашої історії! Чудом з рукотворних чудес, що дійшли до наших днів, вважаються піраміди єгипетських фараонів. Дотепер, незважаючи на величезну дослідницьку працю багатьох поколінь учених, ця кам'яна сторінка історії людства не прочитана. Питання про те, як їх могли побудувати в ті далекі часи, залишається загадкою. Поки ясно тільки одне: вони створені тяжкою працею людей, що працювали протягом багатьох років. Стоять століттями піраміди, як вартові пустелі, оберігаючи свою таємницю... Не довелось мені ще побачити Петергоф і Версаль. Про палаци, сади і фонтани Петергофа я багато читав, бачив документальні фільми. Про Версаль знаю з французьких романів і історичних фільмів. І Петергоф, і Версаль мені здаються верхом досконалості серед багатьох палацових і паркових споруд. Як геніально задумано! Єкатерининський палац Петергофа, його фонтани, канали, статуї — усе було зруйновано фашистами під час Великої Вітчизняної (Другої світової війни), а цінності вивезені ("Бурштинову кімнату" палацу дотепер шукають). Сьогодні ж Петергоф сяє первозданною красою. Праця, вкладена в його відновлення, — це не менш важлива сторінка людської історії, ніж саме будівництво. А ми, українці, хіба ми гірші? Дуже хочеться побачити відбудований Межигірський козацький монастир, скарбницю української козацької історії, культури та один з центрів нашої духовності. Києво-Межигірський Спасо-Преображенський козацький монастир - символ національної слави і нескореності, миру і єдності. Звичайно, зараз іде війна, і в країні складне економічне становище. Але ми повинні розуміти, що значення пам'яток такого масштабу для підняття козацького духу та відродження державності вкрай важливе.

Інколи мені здається, що сьогодні журналістам мало є про що поговорити із власним народом. Тому беруть те, що в радянський час називалося «хроніка катастроф». Сьогодні боротьба йде не тільки за нафту і газ, і треба перестати дубасити одне одного по голові хронікою катастроф. Це є лінива журналістика… Справжня журналістика має бути дієвою. Звісно, вона присутня й там, де йде війна, відбуваються катастрофи, конфлікти. Але якщо про це говорити постійно, порушуються пропорції світу. Багато чого є важливого й корисного поза нашою країною, з чого інколи варто починати випуск новин. Але для цього потрібно розуміння історії, національних інтересів, культури, освіти... Один наш прем’єр співчутливо сказав, що наш телеканал «Культура» не має такого фінансування, як наприклад, російський. Так, це правда, нашій культурі потрібне хороше фінансування. І попри скромні можливості нашого телеканалу, там теж є що подивитися. Прекрасний архів, прекрасні концерти та вистави. Але це треба показувати. Можливо, вашим ветеранам війни та праці було б цікаво саме це. Можливо, вони добре пам’ятають цей час. До речі, зруйноване дротове радіо. А багато людей звикли до театру біля мікрофону. Так, всі знають великих Богдана Ступку, Дмитра Гнатюка, але вони були великими і до кіно. Один грав у неперевершених виставах. Другий співав українські пісні по всьому світу. Наша журналістика обділила своїх співвітчизників. Великі люди пішли з життя, не залишивши за собою жодного архіву. Де були наші славні журналісти? А зараз, якісь третьосортні політики, та й не тільки політики, тримають ефір. І все догори ногами. Поставити «світ» на ноги — завдання саме журналістів. Треба створювати здорові альтернативи, різноманітні платформи в Інтернеті, клуби тощо. Потрібно бути партнерами в розбудові держави. Хочете бути партнерами, давайте робити разом. Ми щось втілюємо, а ви робите кроки назустріч. Це потрібно для оздоровлення не тільки журналістики, а й всього суспільства.

Нам потрібно зміцнювати ноосферу, розумний простір, через усі можливі форми: Twitter, Facebook тощо. Але ніколи не варто полишати живого спілкування з людьми. Нашому суспільству потрібно допомагати через допомогу собі, через особистісні, родинні знання. Все це варто брати та аналізувати, допомагати людям ставати кращими, розумнішими.

Замилування, схиляння і величезну подяку викликає в усіх нас праця селянина, землероба, нашого годувальника. Звичайно, ви бачили пшеничне або житнє зернятко. Сухе, неживе, несмачне і дуже маленьке... Найбільше з див — коли з цього зернятка зеленіє земля, куди трудівники села вкинули тисячі таких насінин. Шлях від цього зерна до здобної булочки, купленої в сусідньому кіоску, оплачений важкою працею. Тільки та праця, що спрямована на загальну користь, на благо людської спільноти, вписує сторінки в історію людства, створює "дивні дива". Саме вміння і бажання трудитися — справжній скарб роду людського. Як цього не розуміє наша влада!? В Україні від діда-прадіда шанували працю, трудівника, з материнським молоком виховували працелюбних дітей. В Україні здавна возвеличують матір як берегиню сім'ї, роду та народу. Споконвіків материнська мудрість, тепло, жертовність і милосердя закладають основи людяності й толерантності у суспільстві, доброти та працелюбності, дають сили та наснагу дітям, надихаючи на благородні справи. Силу безмежної любові до матері ніщо не може зруйнувати - кожна людина з дитинства і до останніх днів несе у своїй душі світлий образ мами. Доземний уклін вам, наші любі матері, за те, що виховуєте патріотів, які своєю чесною працею творять нову історію України. Здоров’я Вам і Вашим рідним та Божого благословення. Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей Ваші нескінченні турботи, відданість, терпеливість та висока працездатність. Виховуйте Україні, світові нових політичних лідерів, чесних трударів! Можливо, для того щоб ми не покладали всі свої надії і сподівання на політичних лідерів або на геополітичні союзи, Господь і "нагороджує" нас нашими правителями та сусідами. Земна політика не будується на сліпій вірі, хоча вона і не є можливою без довіри. Але, як кажуть люди – "довіряй, але перевіряй". Наші політики не небожителі, а такі самі люди, як і ми. І якщо ми хочемо, щоб змінилася влада, треба змінюватися самим. І свідомо та відповідально підходити до виборів, участі у громадському та політичному житті країни. Коли до нас, в Україну, приїздять іноземці, то ми їм показуємо міста, села, розповідаємо про свою історію, про те, чим пишаємося. Якби козаки не мали видатних керівників, гетьманів, ми б не мали про що говорити, а вони спромоглися утримувати величезну територію за не менш складних історичних обставин. Утім, штампів і щодо цих історичних подій суспільство позбувається нелегко. Сучасні дослідники історії можуть давати нам тільки рекомендації яким чином змінити історичні назви вулиць, міст і сіл.

Наша історія потребує кращих промоутерів. Ми повинні вже зрозуміти, навчитись як говорити, з ким говорити, про що говорити, де конкурувати, а де бути дружньо налаштованими. Наша центральна влада інколи не може говорити так, як могла б собі дозволити в умовах сильної економіки та нормального суспільства. У нас купа проблем і крім дурної війни на Сході України, тому ми вічно мусимо знижувати пафос своїх промов. Звісно, ми маємо про що розповідати, але спочатку повинні мати певну позицію. Паралельно з європейською інтеграцією ми маємо провести внутрішньоукраїнську. Мусимо виробити відчуття глибини та важливості своєї історії, яке формує нашу картину світу. І це саме те, чим займається УФП «Пам’ять», МГО «Форум Миру», МГО «Обєднана Рада Українського та зарубіжного козацтва», Всеукраїнське товариство сприяння розвиткові духовної культури людини «Прометей» і багато інших громадських організацій у своїх проектах, — на шпальтах газет, журналі, світлинах фотовиставок, під час науково-практичних конференцій, засідань круглих столів, зустрічей у різних регіонах і середовищах. Ми пишемо про нашу історію, про пошуки героїв Великої Вітчизняної, Другої світової війни, говоримо про мужність та нескореність наших земляків-козаків, їх велич і жертовність, і ми впевнені у своїй національній позиції.

Ми ще мало вивчили і мало знаємо нашу історію. І, чомусь, надивившись як живуть в Європі, США, премось за кордон, нехтуючи наведенням порядку у себе, в Україні. Якось Королю Прусії Фрідріху ІІ (1712—1786, правив з 1740 року) сподобалася ділянка землі, що належала якомусь мірошнику. Вона була дуже мальовнича і межувала з королівським палацом. Фрідріх мав плани на цю землю. Проте мірошник категорично відмовив монарху (до речі, одному з наймогутніших правителів Європи того часу!) щодо своєї землі — навіть за дуже великі гроші, які йому запропонували. Як вчинив Фрідріх? Він рішуче не схотів забирати бажану землю силою, бо це вже було ознакою «дурного тону» (історія відбувалась у 1776 році), а натомість звернувся до Високого Суду Прусії. І суд ухвалив рішення на користь мірошника. Король офіційно оголосив, що виконає цю ухвалу. І виконав. Уявіть собі таку модель в нашій ситуації: коли до вас приходять із проханням віддати землю, а ви скажете: я не хочу... Коли це стане можливим у нашій країні, це і буде євроінтеграція. Адже це — верховенство права. Той світ, з якого ми виходимо, цього давно не знав. Колись італійський посол сказав: «Останній мудрий король був Ярослав Мудрий, могутній правитель Київської Русі». Князь Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» виступав за немислиму для європейського та азійського Середньовіччя відмову від смертної кари. Але більшість наших правителів мабуть цього не знають. Це ще одне свідчення того, що нам треба навчитися користуватися своєю історією.

Ми втратили багато часу. І якщо ми цього не зробимо зараз, то наслідки будуть просто драматичні. Ще не завершилася успіхом ідея побудови своєї держави. І саме зараз і навіть в таких умовах ситуація вимагає, щоб на державному рівні уже було прийнято розумний план дій. Є покоління, на яке припадає тяжкий вибір. Зараз це покоління — ми. Наше майбутнє — нині. Поодинці «розсипатися», розділитися не вдасться, треба разом осмислено думати про майбутнє. Тоді далі нас чекає осмислене життя.

Я, чомусь, схильний думати, що наша країна нерівномірно зруйнована і нерівномірно збережена. Тому просто потрібно більше працювати, вкладати більше любові, тепла, розігрівати та заохочувати суспільство. Нам тут жити і створювати нашу українську історію.

Михайло Крисько, козак

One thought on “Історію України створюють … люди.”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Rating*